В українській музиці на початку 60-х років відбулося значне стильове оновлення композиторської творчості. Саме тоді розпочався активний розвиток концертно-виконавської діяльності, адже період «відлиги» та послаблення контролю з боку влади створив середовище для певних культурних проявів (які, однак, усе ще зазнавали контролю на предмет впливу західного авангарду). Серед молодої генерації композиторів-шістдесятників у цей період активно працювали Валентин Бібік, Олександр Білаш, Борис Буєвський, Леонід Грабовський, Віталій Губаренко, Леся Дичко, Юрій Іщенко, Євген Станкович та інші. В це десятиліття зійшла творча зоря Мирослава Скорика, а його твори стали яскравим явищем в українській камерно-інструментальній музиці. Вони віддзеркалювали загальні тенденції музики 60-х років: якісно нові зв’язки з фольклором («нова фольклорна хвиля»), розширення технічного композиторського арсеналу, пошуки нового синтезу національного і загальноєвропейського.

‍

Водночас для композиторів цієї доби в Україні було створено атмосферу «замовчування», адже на пленумах Спілки композиторів їхню творчість було нещадно розкритиковано за «потурання західному авангардизму», а також за спроби опанувати нову техніку композиторського письма. Втім, творці музики цього періоду у своїй роботі зосередилися на проникненні у складний внутрішній світ людини, темах «митець і народ», «митець і час», осмисленні сьогодення крізь призму глобального охоплення історії, патріотичних мотивах про війну.

‍

60-ті — десятиліття становлення української естрадної пісні, пов’язане з появою численних професійних і самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів.

‍

У 60-х роках активізується діяльність концертних установ, спеціальних радіо- і телепередач, масових тиражів авторських і тематичних пісенних збірок. До найвідоміших пісень цієї доби належать: «Як тебе не любити, Києве мій!» Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка, «Два кольори» Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка. Це також десятиліття становлення української естрадної пісні, пов’язане з появою численних професійних і самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів, серед яких «Веселі скрипки» (найвідоміші композиції «Намалюй мені ніч» і перший український твіст «Не топчіть конвалій»), що його створив Мирослав Скорик 1963 року у Львові. Гурт наповнив українську естраду елементами джазу, рок-н-ролу, блюзу. Надзвичайно популярними стали пісні самодіяльних авторів: Анатолія Пашкевича («Степом, степом»), Степана Сабадаша («Марічка»).

‍

Композитор, керівник молодіжного естрадного ансамблю Мирослав Скорик під час репетиції. Київ, 1965 р.

‍

1965 року відбулася прем’єра одного з найкращих українських фільмів — «Тіней забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Кіно тонко передає гуцульський побут, традиції та, звісно, мистецтво, а музику до фільму створив Мирослав Скорик. У кінострічці звучать автентичні гуцульські інструменти: трембіта, коза, дримба, сопілка, а музикантів обирали саме серед мешканців Карпат.

‍

Для міської молоді з’являються перші розважальні музичні заклади з можливістю як послухати гурти, так і потанцювати. Наприклад, у Києві на початку 60-х років у приміщенні кафе «Мрія» навпроти Володимирського собору було створено перший молодіжний клуб, що об’єднав декілька музичних секцій (джаз і біг-біт). Апофеозом клубного життя Києва став Усесоюзний фестиваль біг-біту 1968 року, який відбувся в актовому залі Головпоштамту. Проте це нібито вільне й активне музичне життя столиці тривало недовго. Вже до початку 1970-х років аматорські гурти були заборонені. Вони могли виступати лише «під дахом» і в складі певних установ (філармоній, театрів, університетських будинків культури).

‍

Внутрішній вигляд Зеленого театру в Києві під час концерту

‍