Постсталінська доба після смерті диктатора 1953 року розпочалася з періоду «відлиги»: проти попередніх десятиліть митці мали можливість трохи вдихнути свободи та розпочати творчі пошуки, втілення нових ідей і дослідження свого коріння. Ба більше, було реабілітовано когорту репресованих українських митців, перевидано праці композиторів Максима Березовського, Дмитра Бортнянського й Артемія Веделя. Водночас радянська пропагандистська машина набирала обертів, готуючи дуже масштабну та впливову кампанію, приурочену 300-річчю Переяславської ради — події, коли гетьман Богдан Хмельницький був змушений укласти союз із московським царством. 1954 року в головній газеті СРСР «Правда» було опубліковано «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», що стало рушієм поширення фальсифікованої версії історії та одного з фундаментальних аспектів нинішньої ворожої пропаганди про те, що українці та росіяни — братні народи.

‍

Часи «відлиги» вирізняються розквітом та розмаїттям музичних форм.

‍

У середині 50-х років у світі відбувається науково-технічна революція. Хай навіть СРСР фокусувався насамперед на дослідженні атома, розробленні ядерної зброї та ракетобудуванні, та все ж було відбудовувано зруйновану через війну культурну інфраструктуру (радіостанції, друкарні, будинки культури). В УРСР поряд з удосконаленням техніки грамзапису з’являються магнітозапис, а згодом — відеозапис, електронно-звукова апаратура. Активне застосування таких девайсів у побуті сприяло популяризації музики (а надто естрадної) у суспільстві. Попри всі заборони та покарання, українська молодь ловила радіохвилі з трансляціями пісень держав Заходу, захоплювалася рок- і попмузикою, джазом, свінгом.

‍

Покупці в музичній крамниці, Київ, 1956 р.

‍

Водночас 1950-ті роки вирізняються розквітом і розмаїттям творчого доробку композиторів. У галузі симфонічної музики абсолютний успіх мала творча спадщина Бориса Лятошинського, поміж найліпших творів якого — Симфонія № 3, сюїта з музики до кінофільму «Тарас Шевченко», «Слов’янський концерт» для фортепіано з оркестром, симфонічна балада (як визначав цей жанр сам автор) «Гражина». У жанрі симфонічної музики працювали також Анатолій Кос-Анатольський (п’єси «Гомін Верховини» та «Гуцульська токата»), Георгій Майборода («Гуцульська рапсодія»), Андрій Штогаренко (сюїта «Пам’яті Лесі Українки») та інші композитори. Переосмислив традиційний фольклор і додав нових форм Леонід Грабовський зі своїми «Чотирма українськими народними піснями» для хору й оркестру. У цей період активно створюють низку скрипкових концертів, поширюють зразки аматорської пісенної творчості, а також пожвавлюється розвиток професійної музики для народних інструментів.

‍

На концертах звучали пісні Григорія Верьовки, Климентія Домінчена, Аркадія Філіпенка, Ігоря Шамо та інших. Справжнім проривом стала творчість Платона Майбороди, автора музики до «Пісні про рушник» і «Київського вальсу» Андрія Малишка. У повоєнний період розгорнули потужну діяльність заслужена капела бандуристів (керівник — Олександр Міньківський), хорова академічна капела «Думка» (керівник — Олександр Сорока), Закарпатський народний хор (керівник — Петро Милославський). Від середини 50-х років значно пожвавлюється концертне життя, поновлюють взаємообмін гастролями. 1958 року до України вперше завітали Філадельфійський симфонічний оркестр і когорта видатних солістів зі США.

‍